Неділя. У церкві прославлення. Попереду стоять підлітки, які щиро поклоняються Богу. Хтось уже служить, веде домашню групу чи молиться за інших. І ти щиро радієш за їхніх батьків. Але всередині болить. Бо сьогодні вранці твоя дитина знову сказала: «Я не піду в церкву». Знову був скандал. Знову довелося вмовляти. Знову грюкнули двері. Учора ти випадково знайшла історію переглядів, цигарки, запах алкоголю або дізналася про компанію, в якій зараз твоя дитина. І тепер слухаєш проповідь, але думками зовсім не тут. Ти дивишся навколо й думаєш: «Чому інші діти хочуть служити Богові, а моя тікає від Нього?», «Чому я стільки молюся, а стає ніби тільки гірше?», «Невже я провалила своє батьківство?». Можливо, ти навіть служиш у церкві. Навчаєш інших. Молишся за людей. Підтримуєш тих, кому важко. Але вдома почуваєшся безсилою. Ти любиш Бога. Ти любиш свою дитину. Але між цими двома любовами ніби утворилася прірва. І ти більше не знаєш, як її перейти.
Бог не довірив тобі цю дитину тому, що ти мала бути ідеальною мамою. Він довірив її тобі, щоб і ти, і вона могли зростати дорогою Його благодаті.
